«Шляхетність, інтелігентність,
відданість обов’язкові – все це було у Васильченка,
все це він, людина передових демократичних переконань,
що самовіддано трудилася в ім’я духовного розвитку свого народу,
проніс крізь роки й десятиліття…»
О. Гончар
8 січня 2024 року літератуний світ України відмічає 145 років від дня народження Степана Васильченка (Панасенко) – видатного українського педагога, письменника, журналіста та громадського діяча.
Його творчість стала феноменальним явищем для української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття. Він жив і творив на межі епох, коли відбувалися значні історичні події, злам у свідомості багатьох людей, письменник увібрав у себе кращі традиції попередників і разом із тим розширював свої творчі можливості за рахунок сприйняття нового.
Літературознавці вважають, що саме народна етика стала для Васильченка критерієм вибору естетичних принципів, орієнтиром між існуючими літературними традиціями, утвердженими Нечуєм-Левицьким, Панасом Мирним та новаторськими шуканнями Коцюбинського, Стефаника, Кобилянської. Цим пояснюється те місце, яке посів С. Васильченко між «старою» та «новою» школами прозаїків. Зі «старою школою» його єднала тематика та стилістична причетність до оновленої оповідної традиції, а з «новою» – поглибленний психологізм.
Основні герої творів Васильченка – селяни, їхні діти, вчителі. Автор орієнтувався на народного читача. «Тонкі прийоми я ніс у маси, в море. Для тонкої літератури брав персонажі і теми у тій самій масі... До сонця! Я працюю над стилем. Над мовою, яку хочу оживити...» – так формулює письменник своє творче кредо. Опрацьовуючи цю тему, Васильченко досягнув значних творчих успіхів.
3а порівняно короткий час ім’я Степана Васильченка стало дуже популярним. Найкращі його здобули визнання серед широких читацьких кіл.
Бібліотека Університету Ушинського представляє повнотекстовий варіант книги з фонду цінної та рідкісної літератури Степана Васильченка «Незібрані твори», яка була видана у Київі в 1941 році. Ця книга стала першою спробою зібрати літературну спадщину, розкидану по сторінках журналів, в яких вони свого часу друкувалися, а також залишену ним після смерті в рукописах.
