Вона піснями виспівала душу.

Вона пісні ці залишає нам.

Л. Костенко

Полтавчанка Маруся Чурай – напівлегендарна українська народна співачка та поетеса часів Хмельниччини. Її іменують дівчиною-легендою, адже навіть її дата народження не є точною – близько 1625 року. Тому, кожне нове покоління, читаючи про народну співачку, може лише здогадуватись, що ж правда, а що ні.

Народна пам'ять приписує поетесі авторство близько 20 пісень. Серед них найвідоміші: «Віють вітри», «Ой не ходи, Грицю», «Грицю, Грицю, до роботи», «Сидить голуб на березі», «Засвіт встали козаченьки», «Котилися вози з гори», «Ішов милий горонькою», тощо.

Марусі Чурай присвячено чимало літературних творів, наприклад балада Левка Боровиковського «Чарівниця», драма Михайла Старицького «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», драматична поема Любов Забашти «Дівчина з легенди», драма Володимира Самійленка «Маруся Чураївна», повість Ольги Кобилянської «В неділю рано зілля копала», але найвідомішим з них став історичний роман у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко.

Можна й нині сперечатися, чи історичною постаттю була Маруся, чи ні. Але незаперечним залишається одне – вона стала символом української пісні, яка була і є душею нашого народу.